Не спав цієї ночі, тобто від слова взагалі.
В голові постійно крутилось війна, прос@ані здобутки та надії, похорон Мами, а ще – а ще глибоке розчарування від вчорашніх гостей.
Так про що це я? Ага, вчора до мене зайшов у гості зі своєю донечкою ДД (Друг Дитинства), який вже добрих два десятки років живе і працює за кордоном.
Сказати, що я зрадів, це нічого не сказати. Він висловив свої співчуття, донечка побігла гратися до моєї Ангелінки, а дружина, як і заведено скоренько зібрала на стіл. Сиділи, згадували дитинство, побиті коліна, розбиті в кров кулаки та губи – дійшла тема до війни. Я намагався розповісти та пояснити йому що і до чого. Ну, думаю, не все знає, брак інформації, відірваність від дому, брехлива @осіянська пропаганда.
Незчулися як минуло кілька годин і на дворі вже стемніло. Підійшла його дружина, яка не прийшла разом бо (як він пояснив) почувалася не добре. Слово за слово і градус розмови почав підвищуватись. Я щоб не розтоптати теплі дитячі та юнацькі спогади, запропонував змінити тему і залишитись друзями, але по виразу обличчя його дружини і поведінці було видно, що так це не завершиться.
І от, в якийсь момент вона вибухає хвилею емоцій та безапеляційно заявляє – Крим завжди був росіянським, війна почалась через мову, а я взагалі НАЦИСТ! Тоді з високо піднятою головою і почуттям виконаного обов’язку – пішла. І тут, в одну мить мій кремезний ДД , якось обмяк, плечі осунулись – було видно як він зніяковів. Почав млямлити: Не ображайся, вибач. Його донечка почула та бігаючи навколо нас, все повторювала: Не ображайся, не ображайся, не ображайся.
Я колись картав себе за те, що не його запросив хрестити Устима, бо саме йому подзвонив в 12-ій годині ночі з 11-го на 12-те серпня 1994 року, щоб відвезти Маму Устима в роддом. Бо він перший із нашої дворової компанії купив собі старенького жигуля. Якось хотілось зразу випалити у відповідь, що вам із-за кордону видніше, що ви ж самі зразу вивчили мову країни в якій живете і заробляєте, що Україна, як Мати і її треба любити не за щось, а скоріше всупереч бо вона твоя рідна, що у нас війна, що у нас хлопці гинуть і ще багато чого. Та не було вже кому. Переді мною стояв все ще мій колишній ДД, а його донечка бігала і повторювала: Не ображайся, не ображайся, не ображайся.
Я не образу відчув, я відчув глибоке розчарування і пустоту на місці теплих дитячих спогадів.
п.с. моїм кумом тоді став Саша Пташинський, який з групою інвалідності, не вагаючись, пішов на фронт. Тепер я ні про що не жалкую.
Всім моїм френдам хочу ще раз наголосити – Крим, це Україна, Росія агресор, а Мова, Віра, Прапор і Герб – це складові нашої державності. Хто не згідний – нам не по дорозі.
Слава Україні! Героям Слава!