Думка про те, що твоя дочка рано чи пізно закохається, діє на батьків, як червона кнопка «alarm». Серце стискається, а свідомість малює всілякі сюжети з сумними наслідками: а раптом любов буде нещасною, а раптом зірветься вступ до вишу, а раптом (не дай Бог) вагітність. І все ж немає іншого виходу, крім як дозволити дитині пережити це перше почуття.
У дитинстві мама Ромки з старого радянського фільму «Вам і не снилося», яка всіляко перешкоджала стосункам єдиного сина і в підсумку ледь не вбила його, викликала у мене огиду. Коли я подорослішала, я побачила в цій жінці нещасну дівчинку, якій і з мамою не пощастило і з особистим життям не особливо. І я дала собі слово, що ніколи не дозволю собі виглядати настільки безглуздо і буду делікатна в усьому, що стосується особистих стосунків моєї майбутньої дитини. А якщо це буде дівчинка – зроблю все, щоб перша любов її не зламала, не зробила закомплексованою, нещасною.
Моїй дочці майже 17.
До певного моменту всі хлопці були для неї або подружками, або виродками. А в 16 вона закохалася. І мій бунтар, мій грубуватий, різкуватий підліток, котрий створив нам чимало проблем, перетворився в м’яку, ласкаву і домашню дівчинку.
Закритість, пізні прогулянки, прогули занять й інші страхіття, якими, як прийнято думати, супроводжується перше кохання, нас не торкнулися. Скоріше навпаки. Дочка приходила з прогулянки раніше, ніж завжди, а в ті дні, коли її хлопець був на навчанні (він навчався в іншому місті), вона не гуляла зовсім. Вони багато розмовляли по телефону і кожна розмова закінчувався фразою: «Так, я теж тебе люблю!».
З появою хлопця моя дочка почала цінувати спілкування з нами. Мені здається, вона задумалася над тим, що взагалі таке «сім’я».
Я уважно слухала її розповіді, давала можливість виговоритися і заснути щасливою. Але я не питала більше, ніж вона розповідала. І познайомитися з хлопцем не поспішала. Чи може боялася її злякати, чи інтуїція підказувала мені, що не потрібно стрясати повітря навколо цієї історії більше, ніж виходить само собою.
Одного разу дочка запитала: «Батьки, ви не проти, якщо я в п’ятницю переночую у свого хлопця?»
Запитала так, наче мова була про подружу. Німа сцена.
Все вирішив дзвінок мами хлопця. Вона запропонувала нам зустрітися у неї вдома (щоб ми знали, куди відпускаємо дочку) і якось дуже невимушено, і дуже інтелігентно сказала, що син сумував і за родиною, і за дівчиною, а вихідний у нього тільки один. Ми чудово поговорили (без всяких: а раптом вони одружаться? А давайте дружити сім’ями …) і стало легко просто від того, що у хлопця хороша сім’я і наша дочка надовго чи ні потрапила саме в таку.
Той хлопець виявився зовсім непоганим – інфантильним, але господарським. Іноді наша імпульсивна дочка поводилася з ним по-материнськи: стримано і мудро.
Іноді вони сваряться. Відключають на добу телефони. Але в ці моменти дочка не біжить до подруг топити своє горе в колективних сльозах або в чомусь міцнішому. Вона залишається вдома. Кричить, зривається. Але вона з нами. Я взагалі помітила, що вона перестала перетирати з подругами свої переживання і в проблемах розбирається сама. І лікується нашою любов’ю.
Питання «Та скільки у тебе буде ще цих хлопців?!» – ледь не зірвалося в мене лише одного разу, коли донька плакала після їхньої чергової тривалої сварки.
(А хто ніколи не плакав, я чи що?!).
Але я взяла себе в руки.
Та ніхто й не знає, скільки їх буде – цих хлопців. Ніхто не знає, чим закінчаться навіть ці стосунки і якими вони з них вийдуть.
Але не дозволити їм бути – не можна. Нехай буде досвід без домішок батьківської оцінки та істерії. Хай час і події пливуть без штучно створених перешкод.
Так підказує мені серце.
джерело