Лариса Ніцой:
У мене пішла хвиля мовних таксійних пригод ))
Женуся у справах, викликала таксі. Сідаю.
– Доброго дня!
– Здравствуйтє, – каже таксист. – На Нєкрасовскую?
– Так. А ви переселенець?
– Нєт, а пачєму ви рєшілі?
– Ну я до вас українською, а ви мені російською, я й подумала, що ви з Луганська чи Донецька.
Всю дорогу мовчали. Я на задньому сидінні клацала в ноубуці, водій слухав музику.
– Прієхалі, – озирається до мене водій.
– Знову ви до мене російською!
– Та якою ж мені з вами ще говорити?! – вигукує водій і українська в нього звучить абсолютно природньо.
– О, о, продовжуйте, будь ласка, – усміхаюся йому. – У вас гарно виходить!
– З вас 100 гривень, – каже мені водій.
Даю йому гроші, питаю:
– А чому ви українською не розмовляєте?
– Та якось не знаю, – стенає плечима. – Ми ж он в Європу йдемо, там взагалі це неважливо.
– А ви в Європі бували? – питаю.
– Ні.
– Я вам дуже щиро бажаю розбагатіти і поїхати, подивитися світ. Я колись думала так, як ви. Нас так учили, раз демократія – то це свобода. Кожен розмовляє, як хоче.
То я Вам скажу, коли я попала в інші країни – це був мовний шок. Я зробила відкриття, що кожна країна дуже береже свою мову. Всі країни прибрали візуальні кордони, їдеш трасою і не розумієш, в якій ти країні, не видно межі, поки не побачиш вивіски і не почуєш розмову людей. Тоді стає все на свої місця. Чітко розумієш в якій ти країні, з мови людей, з написів.
Мова – це єдиний маркер, який усіх тепер розрізняє, і його країни стали особливо підкреслювати, максимально прибираючи мішанину з мов.
– Гм. Цікаво. Гарного вам дня.
– І Вам щасти.
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.